Акторка відверто розповіла про розрив із Володимиром Ращуком, життя після зради та складну боротьбу за майбутнє дитини
Вікторія Білан-Ращук понад 11 років була надійним тилом для актора та військового Володимира Ращука, але сьогодні будує нове життя після болючого розриву. В інтерв'ю РБК-Україна зірка розповіла про особисту трансформацію, зраду, стосунки з донькою та чому вистава "Дружини" стала для неї маніфестом сили.
Читайте також: "Любов до себе в Олі на нулі". Розалія Романова про Полякову, Буряковського і їхні політичні амбіції
Головне з інтерв'ю:
- Вікторія виросла в маленькому селищі без доступу до музичної освіти, а кар'єру починала як співачка-самоучка у закладах, щоб елементарно заробити на життя.
- У 2013 році акторку звільнили з Театру російської драми ім. Лесі Українки через те, що вона приходила на роботу у вишиванці, говорила "Слава Україні" та вимагала скасування вистав під час розстрілів на Майдані.
- Заради народження сина Яреми акторка пройшла через шість складних спроб ЕКЗ та гормональну терапію, свідомо ігноруючи вікові стереотипи та суспільний тиск.
- Вікторія відверто називає ексчоловіка "стовідсотковим нарцисом" і зізнається, що дізналася про його зраду в найуразливіший момент – у першому триместрі вагітності.
- 8 червня на експодружжя чекає офіційний суд щодо розлучення та окремий процес щодо визначення спілкування з дитиною.
Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE.
Читайте також: "Відрізала і ожила": Вікторія Білан-Ращук змінила імідж на тлі скандального розлучення
Про початок кар'єри на сцені
– Сьогодні ви акторка, режисерка. Ви тісно пов'язані з кіно, але ж ви починали свою кар'єру як співачка.
– Ні, мабуть, трішки не так. Я б сказала, що в дитинстві мріяла починати свою кар'єру як співачка. Але доля склалася так, що я вступила на акторку. Навчалась на акторку, але дуже хотіла співати. І паралельно з акторською майстерністю дуже багато працювала як співачка.
По-перше, я була студенткою, треба було заробляти гроші. Я дуже багато співала. Співала в різних абсолютно стилях, жанрах, але я самоучка. Багато слухала різних виконавців, їхні стилі. Я не розуміла тоді, що є якісь певні техніки, позиції. А так я сама: і джаз, і блюз, і кантрі, і поп, і рок.
Єдине, про що шкодую, що в мене немає музичної освіти.
– Чому ви від самого початку не вступили в якесь вокальне училище чи академію? Чи тоді не було такого?
– Я з першого по десятий клас прожила в маленькому селищі, де не було ані вокальних курсів, ані театрів. Там був, звісно, сільський клуб, де проходили якісь заходи й ми там щось співали. У школі я завжди брала участь у всіх заходах.
Але не пам'ятаю, щоб хтось говорив зі мною про це як про професію. Мені зазвичай здавалось, що в телевізорі ті, у кого є зв'язки або зіркові батьки.
Та взагалі вважаю, що мені дуже пощастило, що я, не знаючи взагалі нічого про ці прекрасні професії, стала артисткою. Не було в нас можливості.
По-перше, моя школа була в районному центрі, а я жила в селищі. Навіть якби було бажання та можливість займатися, не було б елементарно, як добиратися туди й назад. Це ж завжди складно.
– Ви працювали як співачка. Чому далі не продовжили рухатися в цьому напрямку, який самі для себе вибудовували?
– Це зараз говорити легко, коли є такі платформи, як TikTok чи Instagram, де ми можемо записувати свої пісні й просувати себе. Такого не було раніше. І для того, щоб стати співачкою, треба було вкласти дуже багато грошей. У мене їх не було..
Я навіть їздила на конкурс у Москву у 2006 році, Господи прости. І навіть отримала призове місце. Після цього конкурсу була розмова з продюсерами, які зацікавилися мною і пропонували співпрацю. Але там були такі кабальні умови…
– Ви мали фінансово щось вкласти?
– Дуже великі суми. Або я мала вкласти, тоді питань до мене немає, вони мене просто "розкручують". Як вони кажуть: "Робимо проєкт з вас".
А якщо половину вкладаю я, половину вони, там зовсім інші умови, ти вже собі точно не належиш. А якщо повністю вкладають вони, то там порушуються твої особисті кордони у всьому, абсолютно у всьому.
– Ви розповідали, що були доволі скромною. Коли ви зрозуміли, що потрібно відходити від скромності, недооцінки себе? Коли цей момент настав?
– Коли мене максимально знецінили. Я була максимально знищена як випалена земля. Життя зупинилося. Жити не хотілося. Надбала шалену кількість комплексів через свою ситуацію.
Момент знецінення став фактично тим переломним моментом, коли я прокинулася й подумала: "Віка, ти стільки років віддала тому, щоб вкластися в іншу людину. Прийшов час складатися в себе врешті-решт. Ти це все можеш, і ти в це все могла, хотіла й робила".
Я почала більше про себе думати. Я почала дивитись на себе інакше. Я фіксую свою трансформацію майже кожного дня. Я дивилась на себе в дзеркало, знімала себе, розглядала себе.
Я знайшла в собі дуже багато прекрасного, чого раніше не помічала, соромилась чи навпаки приховувала. А зараз я почала за цим стежити, придивлятися.
Вікторія Білан-Ращук про особисту трансформацію після розставання з Володимиром Ращуком (колаж РБК-Україна)
– Знайшла таку інформацію, що вас звільнили з одного з театрів за патріотичну позицію. Справді була така історія? Що це за театр?
– Тодішній театр російської драми імені Лесі Українки, я там працювала. Повернемося до 2013 року. Мені так було боляче за те, що відбувається. А в мене завищений рівень сприйняття несправедливості. Якщо несправедливість, я прям тяжко це переживала.
Мені так тяжко було бачити, що всі театри закриваються, метро вже закрите, транспорт не ходить, а театр російської драми працює і грають вистави. От уявіть собі: театр Лесі Українки в центрі Києва, вибухи ми чуємо прямо на сцені, тому що там поруч все. А ми граємо комедію.
На сцені 45 людей, і в залі 20. Хоча є закон: якщо в залі сидить менше глядачів, ніж на сцені артистів, вистава скасовується.
На той момент художній керівник Михайло Резнікович був у "Партії регіонів", і тому для нього принципово було відстояти свою політичну позицію, що театр буде працювати попри все.
Я почала приходити в театр у вишиванці, почала говорити "Слава Україні", почала переходити на українську мову. А там достатньо було людей, які почали доносити цю інформацію керівництву.
А тоді була неприємна розмова. Він сказав, що в нього до мене як до актриси немає питань, але "это личное". Кажу: "Що у нас з вами лічного? Я до вас каву в кабінет пити не ходжу". Він відповів: "Такие люди нам в театре не нужны". Ну і все, мене прибрали.
– Як ви це тоді сприйняли?
– Дуже боляче. По-перше, я любила цей театр. По-друге, там в мене було кохання. По-третє, я ще коли працювала в Дніпрі в театрі імені Горького (зараз це театр драми й комедії), мріяла працювати в театрі Лесі Українки.
Тоді ми вже зустрічалися з Володею. Володя був категорично налаштований іти з театру. Але він був учнем Резніковича, і Резнікович його не планував звільняти.
Коли настало повномасштабне вторгнення, ми продовжували боротися за те, що театр не має права мати назву імені російської драми. Театр повинен грати тільки українською мовою.
Зараз це Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки. Нарешті Леся Українка заспокоїться, що її іменем не називається російський театр.
Читайте також: "Я багато накосячив": актор-воїн Ращук про зраду дружині під час вагітності
Вистава "Дружини" та нове життя після розлучення
– Про оновлений показ вистави "Дружини" ви сказали, що це вже буде зовсім інша вистава, тому що ви інша. Порівняйте себе тоді, коли ви грали вперше, і якою ви вийдете на сцену 3 червня.
– Я думала, що не зможу цю виставу грати, настільки боліло. Я навіть знайшла іншу акторку на цю роль. Довго не могла знайти актора, але однозначно знала, що гратиме хтось інший.
Потім, коли пройшов певний час і вже народився Яремчик, я почала думати про відновлення вистави й просто відчула, що зможу. У мене є сили зіграти цю історію. Бо якщо раніше я думала про те, що мені буде боляче грати, то зараз я точно знаю, про що грати.
Тодішня я грала більш вигадану історію. Я маю на увазі другу частину вистави, бо в першій частині було все те, що я робила в житті тоді – там я грала більше себе. А друга частина була історією іншої жінки, яку я намагалась відчути й прожити.
Зараз усе інакше, тому що я все це вже прожила сама. Мені не треба уявляти як це, чи як акторці створювати ті переживання. Я їх пережила, я знаю, що це і як це насправді відчувається.
Коли ми до повномасштабного вторгнення знімали кіно про війну, і коли вона справді почалася, ми усвідомили, що все зняте до того – просто чухня. Бо все не так. Відчуття, переживання, страх – усе не те.
А зараз ми це пережили й точно знаємо, як будемо реагувати чи відтворювати це на екрані. Ці відчуття нам уже близькі. І от я у виставі знаю, як це. Я вийшла туди іншою.
– А з яким висновком ви хотіли б, аби глядачки пішли з вистави? Що вони мають забрати з собою?
– Мій меседж, який я закладала в цю виставу, не змінився. Те, що зараз проходять дружини військових, в рази страшніше, ніж було на початку війни. Стільки сімей розвалилося саме там, де чоловік чи дружина – військові. Це катастрофа.
Якщо раніше була позиція, що дружин військових ніби не помічають, але їх треба підтримувати, бо їм тяжко, коли чоловік на фронті, то зараз це стала всенаціональна біда. Бо те, як вчинили з дружинами військових, вибачте, військові – це ж жах.
Чекати, бути вірною, допомагати, підтримувати, шукати все, що можна й де можна, віддати все на світі, своє життя, ночі, тіло, сни – все віддати, аби він жив. А він приходить і каже: "А я тут вирішив переоцінить своє життя і, мабуть, я чогось іншого хочу". І такого дуже багато.
Тобто ми кожна одна одній маємо допомагати й підтримувати. Зараз ця п'єса навіть актуальніша. Тому меседж такий: може, у вас сусідка, подруга чи колега на роботі зараз переживає цей важкий період – допоможіть, будьте поруч, просто підтримайте. Просто не забувайте, що є жінки, яким дуже нелегко.
– Дозвольте мені торкнутися вашої особистої історії. Ви думаєте, що саме війна стала цим каталізатором?
– Ні. Це він так думає, а я ні. Я так думала раніше, бо мені ці думки нав'язали. Аналізуючи наше життя, стосунки та все, що сталося, я зрозуміла, що люди не змінюються. Я цього або не помічала, або настільки кохала, що не хотіла помічати.
Але зараз можу сказати однозначно: я жила з абсолютним стовідсотковим нарцисом. Не хочу, щоб сприймали так, ніби я "ображена жінка", як мені деякі пишуть. Господи, я вже відпустила, чесно.
Мені зараз так добре. Нарешті займаюсь собою та своїми дітьми. Просто мені ще тоді треба було звернути на це увагу й помітити ці речі. А я просто повірила.
– Чи складно вам далося рішення про розлучення, враховуючи, що Володимир військовий? Чи немає якогось соціального тиску?
– Так це ж не я пішла, він пішов. Він так вчинив зі мною, не я з ним.
– Але так чи інакше я прочитала достатньо коментарів під вашими дописами про те, що він захищає країну і як ви можете його ображати. Вас звинувачують у цьому. Як ви до цього ставитесь і як сприймаєте?
– Не пішов би наліво, я досі його підтримувала б. Це ж абсурд. Тобто мені треба зараз схилити голову, проковтнути все, що він зробив, і ще й подякувати йому за це? По-перше.
А, по-друге, він зараз у Києві. Якби він дійсно був в окопі десь, то можливо, я продовжила б за нього хвилюватися. За що мені переживати? Що він під спідницею в коханки живе?
Вони про себе попіклуються, хай займаються. Живуть своє прекрасне, щасливе життя – хай живуть. Я теж хочу жити своє прекрасне, щасливе життя, яке я й живу.
– На якому ви етапі розлучення?
– 8 червня у нас суд. Стосовно дитини ще буде суд, бо домовитись нормально у нас не виходить.
– Ви за те, щоб Володимир спілкувався з Яремчиком?
– Я була дуже за те, щоб він спілкувався з Яремчиком, і хотіла, щоб у нього був хороший тато. Але я не хочу, щоб мій син ріс в атмосфері неповаги, зневаги, знецінення й образ мами. Тим більше хлопчик.
Мені одна жіночка написала: "Вибачте, я все розумію, але який би батько не був, він усе одно кращий, аніж чужий дядя чи дідусь". Тобто ви вважаєте, що батько, який подає приклад дитині, що маму можна знецінювати й ображати – це краще?
Я хочу бути щасливою, і щоб дитина бачила мене щасливою. Тоді й мої діти будуть щасливі. У нас буде суд, і я думаю, дуже важкий, бо я стану на захист себе, своєї гідності та честі. Тепер я себе точно не дам образити.
Вікторія Білан-Ращук про бажання бути щасливою (колаж РБК-Україна)
– Ви якось розділите спільне майно?
– У нас нічого немає. Що він усім розказує, ніби щось мені залишив? Недобудований будинок він мені залишив, де я ні жити не можу, ні добудувати зараз, бо немає такої можливості. А так у нас більше нічого немає. Хіба дитина у нас є.
Читайте також: Астрологиня про розлучення Ращука: "Є аспект авантюризму і непостійність у почуттях"
Стосунки з донькою та нове кохання
– Ваша донька Катерина до Володимира прихильно ставилася, у них хороші стосунки були. Як вона зреагувала на цю ситуацію?
– У них були прекрасні стосунки, але його вчинок абсолютно зруйнував її світ. Уявіть собі: дитина 13 років живе в родині, яку всім наводить як приклад. Вона 13 років чує від тата про сімейні цінності, повагу до мами, любов до сім'ї та про жахливість зради, що це неприпустимо.
Це я вам перераховую, як Володя навчав мою доньку. Тому в нас сім'я й трималась.
Моя донька росла в атмосфері абсолютної любові мами й тата. Вона навіть розповідала мені, що їй важко обрати собі хлопця, бо одразу думає: а чи любитиме він її так, як тато маму? Вона завжди нас порівнювала. У нас була шалена любов.
І от уявіть: дитина росте в такій атмосфері, вона щаслива, і раптом в один день стається це. Моя донька каже: "Мам, у мене просто зруйнований світ. Кому тепер вірити?"
Кому вірити, якщо людина, якій вона найбільше довіряла, з якою могла радитись і була дуже близька, так вчинила? Навіть взяла його прізвище та по батькові, коли їй виповнилось 18 років.
– Вона, до речі, не планує змінити прізвище?
– Я її питала, вона сказала: "Та я ж вийду заміж, тоді й зміню прізвище".
– А ви не хочете змінити прізвище?
– Я думала над цим. Не хотіла б носити його прізвище, якщо чесно. Але я б не хотіла, щоб і мої діти носили його прізвище. Оскільки в мене та Катерини його прізвище, і Яремчика я, на жаль, записала його сином...
Чому кажу "на жаль"? Коли я вперше дізналась про все й пройшла через знущання в першому триместрі вагітності, мені ще тоді треба було ухвалити рішення розлучитися й бути мамою-одиначкою. Просто йти далі своїм шляхом. Я дуже багато пробачала, була дурна.
Але я була дуже закохана, вагітна, і це теж треба враховувати. Я носила дитину, у мене була гормональна терапія і зміни в організмі. Ти все одно думаєш: ти ж носиш дитину від коханої людини, ну як не пробачити? А, може, дійсно заплутався?
У мене був період, коли він навалював мені, що заплутався, і просив пробачення. Тому я й пробачала, а не тому, що була в собі не впевнена.
– Як ви думаєте, ви готові до нового кохання? Можливо, не зараз…
– Ні, не зараз, але в майбутньому – так, звісно. Я зараз і не зможу закохатися. Я зараз навіть не можу уявити, як інший чоловік буде мене торкатися, як я дозволю якісь інтимні речі, поцілунки, інший запах, руки.
Поки що це складно уявити. Я вірю, що можна більше не одружуватися й бути щасливою просто у вільних стосунках. Але в те, що жінка може бути все життя сама, не маючи взагалі ніяких стосунків із чоловіками, і їй при цьому буде добре – у це я не вірю.
– Розкажіть, як ви зараз поєднуєте материнство з усіма планами?
– Материнство – це насправді важка робота, дуже недооцінена. Чомусь чоловіки вважають: "А що ти такого робиш? Ти ж просто вдома з дитиною сидиш". Але це непросто.
Я собі зараз не належу. Я залежу від того, що дитина повинна поїсти, обов'язково погуляти, бути чистою й доглянутою. Треба попрати речі, розвісити, зібрати й скласти. Повинна бути чистота й порядок: десь пропилососити, десь протерти, помити. Це займає купу часу.
А паралельно ти однією рукою годуєш дитину, іншою – заповнюєш якесь резюме або пишеш проєкт.
Я не буду брехати – дуже втомлююся. Інколи просто хочеться лягти й нічого не робити, щоб ніхто не дзвонив, не писав, нічого не просив і не виставляв дедлайнів. Хочеться елементарно поспати.
Але навіть коли ти максимально втомлена, а це чудо усміхається на всі свої 32 неіснуючі зуби... Він у мене такий позитивний хлопчик. Як би не було важко, мої діти – це мій світ зараз. І коли він усміхається, втома одразу минає, і ти готова приділяти йому увагу. Мені дуже допомагають друзі та няня, так що все добре.
– Вас зараз підтримують подруги, рідні?
– Так, подружки підтримують. І в мене чудова няня. Мабуть, маю бути просто вдячна Богу, що в мене все так склалося: я і мама, і можу займатися роботою. Зараз я повертаюся до справ, бо мені треба за щось жити. Адже фінансово мені ніхто не допомагає, хіба що донька інколи. Тому я зараз знову починаю працювати.
– Я впевнена, що ви сильна, смілива і самодостатня, і у вас все вдасться.
– Так, і я справді не хочу, щоб мене жаліли. Так, інколи емоції беруть гору і я можу не стриматися, але всі ми маємо право на слабкість. Усім жінкам інколи хочеться побути слабкими, бо втомлюєшся постійно бути сильною.
Мені так багато людей писали: "Ти така сильна". Господи, як я хочу, щоб поруч просто була людина, біля якої можна розслабитися, видихнути та відчути себе слабкою. І щоб тебе любили будь-якою – і сильною, і слабкою. Тоді це по-справжньому.
Звісно, зараз мені дуже не вистачає чоловічої фізичної допомоги. Хоча в мене тепер є куми. До речі, його тато знав про хрестини, але не прийшов, ну то таке. У мене є куми, які дуже допомагають.
У мене чотири пари кумів. Кожен із цих людей проявив себе протягом багатьох років і в горі, і в радості. Вони завжди були поруч у будь-яких ситуаціях. І от тепер куми готові допомагати, це класно. Життя продовжується.
Вікторія Білан-Ращук про бажання відчути слабкою поруч із правильною людиною (колаж РБК-Україна)